Преображення Господнє
(яблучний Спас) 2019р.Б.

Щиро вітаємо всіх вірян
Православної Церкви України
зі святом Преображення Господнього

Від Матвія 17:1-9 1 А через шість день забирає Ісус Петра, і Якова, і Івана, брата його, та й веде їх осібно на гору високу.
2 І Він перед ними переобразився: обличчя Його, як те сонце, засяло, а одежа Його стала біла, як світло.
3 І ось з'явились до них Мойсей та Ілля, і розмовляли із Ним.
4 І озвався Петро та й сказав до Ісуса: Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі.
5 Як він ще говорив, ось хмара ясна заслонила їх, і ось голос із хмари почувсь, що казав: Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!
6 А почувши, попадали учні долілиць, і полякалися сильно... 7 А Ісус підійшов, доторкнувся до них і промовив: Уставайте й не бійтесь!
8 Звівши ж очі свої, нікого вони не побачили, окрім Самого Ісуса.
9 А коли з гори сходили, заповів їм Ісус і сказав: Не кажіть нікому про цеє видіння, аж поки Син Людський із мертвих воскресне.

Православна Церква України Харків Валківська громада ПЦУ Храм Святого Миколая Чудотворця місто Валки

В понеділок, 19 серпня 2019 року Божого, біля освяченого хреста на місці майбутнього храму св.Миколая Чудотворця, відбулася урочиста служба Божа з нагоди свята Преображення Господнього.
Святий апостол Петро, послання якого ми завжди читаємо на Преображення, пише: "Я ніколи не перестану нагадувати вам про це..." - тобто не перестає нагадувати своїм учням, хто вони й навіщо прийшли в світ, щоб усе більше й більше їх затвердити у вірі. І Свята Церква заповідає нам відвідувати храм у свята, щоб ми згадували про події з життя Спасителя, що мають для нас дуже важливе духовне значення; щоб у нашу свідомість, у наше серце впровадилися ці рятівні образи; щоб вони нами керували й ми із самого дитинства жили ними, через православне богослужіння прилучалися до цих подій, які історично відбулися дуже давно, а духовно відбуваються знову й знову.
Для багатьох хрещених і начебто б віруючих людей Преображення, на жаль, дотепер залишається всього лише яблучним Спасом, хоча нам треба твердо засвоїти, що ні яблука, ні виноград до нього рівно ніякого відношення не мають. Просто всі початки плодів не тільки в новозавітній Церкві, але й ще в Старому Ізраїлі приносилися в храм для благословення. Люди раніше жили перед Богом, перед Ним намагалися ходити - і виникали звичаї, які це відбивали: земля робить плоди по промислу й благоволінню Божому, а людина на подяку приносила ці плоди в храм. Яблука в духовному змісті не пов'язані з Преображенням, просто вони до цього свята поспівають. Для багатьох же з нас принести яблуко, його освятити, а потім освячене з'їсти, стає самим головним у святі й затьмарює зміст духовного торжества, що переживає Церква. Можна пити цебрами святу воду й тоннами їсти святі просфори, можна освятити всі плоди у вселеній, а потім їх з'їсти, але "Царство Боже не їжа й пиття, але радість у Святому Дусі".
Тому те, чого жадає від нас Господь, і те, чому вчить нас Свята Церква й чому в Церкві все повинно служити, - це придбання в серце благодаті Духа Божого, а не насичення, нехай і святкове.
Не в їжі й вині свято. Хоча в Церкві все так премудро влаштовано, щоб і око наше раділо, і тіло наше утішалося, і всі склади нашого єства тріумфували свято, але все-таки Царство Небесне не від світу цього. Тому нам дуже важливо ту євангельську подію, про яку сьогодні читалося, глибоко зрозуміти, у чому її зміст, відчути й продумати його.
Чому Господь пішов помолитися на гору? Він по Своєму Божеству був завжди з'єднаний з Отцем, але по людству Своєму мав потребу в цьому Синівському спілкуванні. Господь Ісус Христос, звичайно, безперестанно молився, але, бажаючи, щоб Йому ніхто не заважав, часто й рано ранком, і вночі йшов помолитися в тишині. І за всіх часів, в усі епохи люди, що пішли за Христом, теж мали бажання усамітнитися для молитви. У такий спосіб з'явилися всенічні служби, постали пустелі, населені людьми, що нічого так не бажають, як спілкування з Богом.
Молитва подібна до сходження на гору, тому Господь і дав нам цей образ. Він міг перед Своїми учнями преобразитися в долині, в ущелині, у будинку або на вулиці міста перед всіма людьми й навіть злякати їх Своїм видом, але Він преобразився саме на горі й тим показав, що якщо ми хочемо споглядати славу Божу - а щира молитва і є споглядання слави Божої, споглядання Фаворського світла, що виходить від Бога,- то потрібно почати труд сходження.
Православне богослужіння теж улаштоване як сходження на гору. Починаючи з дев'ятої години, через вечірню, повечеріє, утреню, часи, антифони, читання Писання ми підходимо до вершині богослужіння, Євхаристичного канону, що завершиться самим піком - святим Причастям. Вище Святих Христових Таїн немає нічого ні на Небі, ні на землі, це живе Царство Небесне, у яке ми вступаємо незалежно від того, відчуваємо ми це або невідчуваємо, розуміємо або не розуміємо. Тому коли починається Євхаристичний канон, потрібно особливо зібратися, намагатися навіть не дихати, замовкнути так, щоб всі почуття наші, всі помисли вляглися. І якщо вже ми не в змозі все православне богослужіння в себе вмістити, благоговійно сходячи на цю гору, то постараємося принаймні на самій вершині її постояти так, як учить нас Свята Церква,- зі страхом Божим і вірою.
Який ще образ пропонує нам Господь у цій події? Що зовсім не всі християни, і навіть не всі учні Христові, не всі прославлені як святі побачать славу Божу, живучи на землі. Тому Господь взяв на Фавор обраних з обраних - не сімдесять апостолів, не дванадцять, а трьох із дванадцяти, найкращих, самих вірних, самих відданих Йому, самих люблячих, готових без сумніву за Ним піти. Бачення слави Божої досягають зовсім не всі, а тільки ті, кому Господь Сам благословить і кому порахує потрібним це відкрити.
Коли Господь преобразився, Петро сказав: "Добре нам тут бути", і захотів залишитися на цій горі назавжди. Брати Іоанн і Яків, сини громові, теж були вражені цим видінням, воно освітило всю їхню душу. Вони відчули те, що апостол Петро виразив словами: "Зійде ранкова зірка в серцях ваших". У кондаку Преображення співається: "Так нехай же засяє і нам, грішним, світло Твоє присносущне" - тобто світло, що завжди виходить від Бога, щоб назавжди засяяти в наших серцях. Коли благодать Божа, слава Божа осяяла учнів у ту міру, у яку вони могли сприйняти, їх осягнула така невимовна насолода, що вони захотіли назавжди залишитися тут з Господом. І завжди ті зусилля, які ми вживаємо, щоб з'єднатися з Богом, побачити Його славу, бувають нагороджені. Але людина одержує тільки в ту міру, у яку потрудиться, кожний одержує "якоже можаху".
От прийшла людина в храм і говорить: "Хочу причаститися, але я погано попостився, погано підготувався до причастя й час від одного причастя до іншого провів погано". Ну добре, він причаститься - Господь його прийме, Він не відкидає при покаянні навіть такого грішного,- але чи засяє в ньому світло, якщо він не проявляє ніяких старань, не трудиться? Наскільки ти потрудився, настільки ти й одержиш благодать Божу. У кожній дрібній часточці, що ми вкушаємо в цьому таїнстві, є присутнім весь Христос у всій Своїй повноті, цілком, але ми знаємо із власного досвіду, що іноді ми причастимося - і вся душа як би освячується світлом, нам хочеться всіх любити, усіх простити, хочеться трудитися, молитися, робити подвиги заради Христа; а іноді нічого начебто й не відбувається.
Деякі, відійшовши від причастя, можуть відразу почати засуджувати, штовхатися, лаятися. Це буває від того, що благодать Божа не входить у їхнє серце, тому що земля серця не оброблена. Можна взяти саме гарне, добірне зерно пшениці-рекордсменки й сіяти його на втоптаній дорозі. Чи виросте що-небудь? Ні. Обов'язково треба цю дорогу розкопати, землю розім'яти, треба її поливати, удобрювати, ще багато чого потрібно, перш ніж виросте колосся.
Господь радий нас прийняти. Як би людина бридко себе не вела, вона однаково в храмі залишається. Господь, Що рухає горами, управляє всесвітом, може кожного, хто не гідний Божественної трапези, взяти й викинути звідси або так улаштувати, що він до храму не доїде, а застрягне де-небудь на дорозі. Однак Господь сподобив нас прийти. Але навіть виявившись у храмі, ми можемо нічого не одержати, тому що наше серце недостатньо приготоване для прийняття благодаті Божої.
Сходження - це постійна праця душі. Відбувається вона непомітно для нас самих. Хто був у горах, знає, як це буває - ідеш помаленько, майже по прямій, нахил начебто невеликий, думаєш: мало пройшов. Подивився вниз - а геть як низько й далеко те місце, де ти був ще п'ять хвилин назад. Господь так і говорить: "Царство Боже не приходить помітно". Людина ніколи не може оцінити свою близькість до Бога, тільки Господь знає Своїх. Багато хто думають: ходжу в храм уже п'ять років, а як був грішний, так і залишився, навіть ще гіршим став. Насправді коли людина, ходячи в храм, почуває, що вона стала більш грішною, це і є сходження в гору. І чим вище людина піднімається, тим далі він бачить, тим більше розрізняє у своїй душі гріхів. А коли зійде на саму вершину, то побачить у собі гріхів як піску на морському дні й одержить безперестанний плач про них, тому що перед славою Божою, перед цим сяйвом будь-яка сама свята, сама чиста людина просто чорна.
А той, хто від Бога далеко, уважає: так начебто я ні в чому не грішний, піст дотримую, у церкву по святах ходжу, раз у півроку причащаюся, що ще треба? Ні на кого не ображаюся, усім завжди роблю тільки добре - святий прямо. Але жоден святий так про себе не говорив. Апостол Павло сказав: я гірший за всіх. Тому той, хто не бачить у собі гріха, є самий останній грішник, віддалений від Бога, що забув Його й ніколи не знав, що таке благодать Божа.
Господь чинить наше спасіння непомітно. Ми бачимо: те, що ще рік назад представляло для нас важливість, нам більше не цікаво, не приносить ніякої радості. Все мирське для нас втрачає цінність, ми з ним тепер легко розстаємося, головним стає духовне. Ми починаємо любити молитву, цінувати кожне відвідування храму, прагнути до причастя Святих Христових Таїнств, до очищення своєї душі. Читати Євангеліє для нас уже не поденний якийсь обов'язок, ми без цього просто задихаємося; і творити добро стає нашою потребою. А якщо нас лають і клянуть і творять нам капості, це робиться для нас радісним переживанням, тому що ми знаємо, що тим самим беремо участь у стражданнях Христа й за це увінчуємося. Кожний, хто перетерпів скорботу одержує від Бога вінець, тому що сказано: "Претерпівий до кінця, той спасенний буде".
От таке сьогодні свято. На нас виливається безодня премудрості Божої, але кожний умістить в себе тільки те, що може. І наша мета полягає в тім, щоб з кожним роком, з кожним місяцем можливість сприйняття Євангелія, правди Божиої, світла Божого для нас збільшувалася, щоб наше життя було не скочуванням з гори, а, навпаки, сходженням на гору Фавор, де ми побачимо славу Божу. Амінь.

Православна Церква України Харків Валківська громада ПЦУ Храм Святого Миколая Чудотворця місто Валки